Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

class="p1">Уранці, сходячись звідусіль, ченці оповідали одне одному про ті нічні жахи. Єзуїт-сторож говорив, що чув на коридорі якийсь дивний ляскіт, а згодом немов скигління і підземний стогін. Коли він вийшов з келії, то побачив, як якась почвара сунула коридором, ніби човен по воді, і безліч лап з одного і з другого боку піднімалися і опускалися, наче весла.

З переляку він закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а він, засвітивши свічку, усю ніч молився.

Дивне марево бачили деякі учні, коли пізнім часом, не запаливши світла, сиділи в своїх келіях. Багато хто, почувши якийсь неспокій і страх, озирався і бачив страховище, яке відразу ж зникало. Звідтоді учні збиралися в один гурт, і ніхто вже не відважувався ночувати у келії наодинці.

Але і вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при єзуїтському костелі, раніше колись товаришував зі студентом Люцефугою. Цей музика був один у кімнаті, коли годинник вибив полудень; він на флейті розучував духовні п’єси знаменитих композиторів. Потім склав ноти, став спинаю до вікна і по пам’яті грав варіації, які йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-під підлоги вилазить прусак, повзе на середину кімнати, зупиняється, починає надиматися і рости. Згодом з-під чорної шкаралупини з’являється людська голова і страшними очима зиркає на музику. Музика пізнає Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив від вікна, а сонячний промінь вистрілив крізь шибку на страховище, і воно вмить зникло. Музика вилетів з кімнати і, біжачи коридором кричав:

– Люцефуга! Люцефуга!

Всі із здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але він, блідий, як труп, мовчав і з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки він отямився і розповів про те страховище.

Ще кілька ночей повторювалися ці жахи. Нарешті отець ректор наказав запалити в деяких місцях монастиря громничі свічки, та так, щоб їх світло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокій, і Люцефуга більш не з’являвся.

Гордий філософ

Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги і знайомі прозвали Філософом з тії причини, що найбільший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторів, дозволених у школах і він став полювати за забороненими та антирелігійними книгами французьких філософів.

Читав зазвичай уночі, коли всі спали, а удень і ввечері оповідав прочитане своїм колегам і починав з ними диспути, в яких з великим тріумфом перемагав.

Довідавшись про це, професура і отець префект кілька разів несподівано приходили до нього в кімнату, сварили і забирали книжки, на його очах кидали їх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це він тільки став ще обережнішим і дбайливо ховав заборонені книжки, а після прочитання уже нікому нічого не розповідав.

Коли він закінчив курс наук і збирався повернутися додому, аби здивувати світ своєю освіченістю, то, попрощавшись із вчителями, подався із приятелями до Дерев’яного Дідка.

– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато філософських творів я вже прочитав?

– Багато, багато, – відповів Дідок, – а ще більше прочитаєш, але на схилі життя будеш найдурнішим телепнем і йолопом помреш.

Всі, хто там був, розсміялися. А школяр зі злості тільки сплюнув.

– І що за дурниці плете порожня дерев’яна голова! – сказав він і пішов геть.

Поселившись на селі, він не шкодував грошей на свою бібліотеку. Купував філософські твори різними мовами без жодної системи. Молоді, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високі матерії, оповідав про чудеса, пояснював таємниці природи, яких сам не розумів, і зазнав слави там, яко учений чоловік, справжній філософ.

А до цього він знайшов собі ще асистента, якогось чужоземця (також філософа), добре йому платив і створив усі умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генієм у філософії і, користуючись його легковірністю, додавав до своєї дурнуватої філософії ще й блюзнірства.

Дуже швидко юний Філософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, і зиркав на всіх людей, як дивляться з гірської вершини на мурашник.

Одного разу в неділю Філософ спитав у свого товариша:

– Чи поїдемо сьогодні до церкви?

– Що там робити у церкві? Хіба, може, тобі треба з кимсь побачитися?

– Я хотів би зустріти декого з сусідів і запросити їх до себе.

– То добре. На це багато часу не треба.

Приїхали на службу Божу. Святиня була повна вірних. Філософ виплигнув з карети, зайшов до церкви і, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й поділися його широкі плечі і високий зріст? В ока млі став він таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упізнали його і стали зиркати одні зі страхом, інші – з насмішкою. І всі вони розступалися перед ним. Він же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коїться, хутенько вискочив із Божої святині, прибіг до карети і розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той сміявся до сліз і доводив, що все це тільки від нервів, чи від якої іншої хвороби. Проте після цього випадку Філософ більше до церкви не заходив.

По всьому Полоцькому повіту прості люди гомоніли, що Філософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.

Через декілька днів запрошені сусіди зібралися у Філософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесід, будь-яке слово, взяте у старожитніх авторів, в її розумінні було щонайвищою мудрістю. Про що тільки Філософ не заводив розмову, мудрі його завваги захоплювали всіх.

Був погідний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тішилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокійному озері плавали качки і білі гуси, в гаях озивалися пташині співі, на лугах і жовтих від цвіту липах бриніли працелюбні бджоли; ясний день і чудові краєвиди захоплювали всіх.

Філософ міркував про розмаїті явища життя. Під час цих роздумів голова його несподівано сховалася під капелюхом і зникла на очах. Філософ, відчувши, що поринув у темінь, панічно зірвав капелюха, і гості побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тільки над широкими плечима висіла на тонкій шиї якась кулька на зразок макової голівки.

Ошелешені, стояли всі з блідими обличчями, несподіване диво перелякало гостей, відібрало їм мову.

Філософ, крутячись на одному місця, якимсь писклявим голосом мурмотів невиразні слова. Ледве виривалися з грудей його зітхання, а коли підняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.

Гості позирали одне на одного,